Медецина


Меню

Нові записи

ЛІКУВАННЯ РАН

Історія хірургії якоюсь мірою є історією лікування ран. Кваліфікація хірурга і сьогодні великою мірою оці­нюється за його вмінням лікувати рану. Кожен історичний період хірур­ги відзначався певними рівнем знань, методами і способами лікування ран. Однак усі ці способи до XX ст. були консервативними, безкровними, хоча окремі лікарі задовго до цього вислов­лювали думку про доцільність вико­ристання хірургічного методу. Так, військовий лікар російської армії ук­раїнець Я. О.Чаруковський, учас­ник російсько-турецької війни 1828— 1829 pp., у своїй книзі Военно-походная медицина 1836—1837 вка­зував, що всякую ушибленную рану надо превратить в порезанную й ле-чить сию скоросоединительно. Яке яскраве, містке за змістом і лаконіч­не за формою визначення суті первин­ної обробки рани, операції, яка ста­ла основою лікування свіжих ран май­же через 100 років після цього. Од­нак треба зазначити, що ця геніальна теза не могла бути в ті часи реалізова­на на практиці, оскільки її не можна було теоретично обгрунтувати через незнання причини нагноєння ран. Консервативний метод лікування ран протягом багатьох століть був емпірич­ним. Засоби, що використовувалися для лікування ран, були найрізно­манітніші — від рослин та їх складо­вих чи продуктів переробки листя та соки рослин, попіл рослин та тварин, тканин та секретів тварин жир, кров, жовч, сеча тощо до хімічних речо­вин вино, спирт, сірка, йод, мідна сіль сірчаної кислоти, масла, карбо­лова кислота і т. ін. і застосовування високої температури припікання рани розпеченим залізом, заливання її ок­ропом чи киплячою олією тощо.

Лише після з'ясування причин гниття та нагноєння ран, відкриття збудників інфекції ран Л. Пастер, Д. Лістер, Р. Кох та ін., тобто з дру­гої половини XIX ст., консервативне лікування ран отримало наукове підґрунтя. Але й після цього консер­вативний метод, який ще довго зали­шався єдиним у лікуванні ран фак­тично до першої світової війни, не забезпечував бажаних наслідків через неможливість зупинити процеси роз­множення мікрофлори та розвитку інфекції в рані. Важливим поштов­хом до застосування хірургічного втру­чання були експерименти П. Фрідріха 1898, який встановив, що після забруднення рани у тварини мікро­флорою остання протягом 6 год при­стосовується до умов перебування в середовищі рани і не розмножується. Це дало можливість зробити висно­вок, що розвитку інфекції в рані мож­на запобігти за умови видалення засе­лених мікроорганізмами країв рани в перші години 6 год після виникнен­ня її, тобто до початку розмноження в ній мікробів. Досягнення хірургії в галузі антисептики та асептики, успі­хи в галузі мікробіології та емпіричний досвід поодиноких випадків успіш­ного лікування ран їх розтином стали науковим фундаментом для впровад­ження в роки першої світової війни французькими хірургами Gaudier, Lamaitre та ін., а також окремими хірургами російської армії М. М. Пет­ров, В. А. Опель, О. П. Кримов хі­рургічної обробки свіжих вогнепаль­них ран. У французькій армії цьому сприяли широка мережа залізниць і висока щільність населених пунктів міст, що дозволяло швидко транс­портувати поранених у військові шпи­талі і там оперувати їх та лікувати без евакуації. Ця операція одержала зап­ропоновану ще Дезо назву — debri-dement буквально розсупонювання, тобто розкриття, розтин рани, іноді з частковим видаленням розміжчених тканин. Вона була ще мало схожа на сучасну первинну хірургічну обробку рани, але за умови доповнення мето­дом перманентного промивання рани рідиною Карель—Дакена хлорною во­дою дала набагато кращі наслідки, ніж всі попередні способи лікування ран. Хірургічна обробка рани впро­довж двох десятиріч удосконалювалась і поширювалась. Перед Другою світо­вою війною були в основному розроб­лені принципи і техніка її проведен­ня. Було встановлено, що без вида­лення з рани некротичних змертвілих тканин неможливо досягти її санації від мікрофлори і запобігти розвитку інфекції. Домогтися ж звільнення від мертвих тканин одним лише розтином рани неможливо, для цього треба роз­тин рани доповнювати ще й розрізу­ванням її країв та дна. У разі немож­ливості повного видалення ушкодже­них тканин потрібно зробити хоч част­кове видалення їх. Запровадження в практику хірургічної обробки рани хоч і різко підвищило ефективність їх ліку­вання, не означало, що треба відмо­витись від інших методів лікування. Навпаки^ досвід засвідчив, що повне вирізування ушкоджених тканин у рані в більшості випадків неможливе, а це означає, що створити з допомо­гою операції умови для запобігання розвитку інфекції в більшості випадків неможливо. Все це обумовлює за­стосування й інших, окрім хірургіч­ного, методів лікування ран, спря­мованих, зокрема, на пригнічення в них мікрофлори та створення умов, що унеможливлюють її розвиток.

На сьогодні лікування ран є ком­плексним і диференційованим залеж­но від характеру операційна, асеп­тична чи випадкова, свіжа, інфіко­вана чи гнійна, походження рани та індивідуальних особливостей організ­му постраждалого. Комплексне ліку­вання ран включає як місцеві, так і загальнотерапевтичні заходи. Тактич­но лікування ран проводиться одно­часно місцевими і загальними захода­ми або ж місцевими заходами на тлі загальної терапії.