Медецина


Меню

Нові записи

РОЗВИТОК ХІРУРГІЇ В УКРАЇНІ

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них спеціалізувалися на лікуванні ран, переломів, пусканні крові рудомети, інші — на замовлянні зубів зубоволоки, лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів Руська правда, XI ст. згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­

Ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право ліку­вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

Києво-Печерський патерик доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у най­кращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія викла­ла у науковому трактаті Мазі та пер­шій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про ліку­вання хвороб, виходячи як з багатові­кового емпіричного досвіду нашого на­роду, так і з писемних джерел старо­давніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічно­го лікування, що згадується у писем­них джерелах, є рєзаньє желве, тоб­то вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.

У 1237—1243 pp. усі землі Київсь­кої Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя на­роду не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.

Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потре­бував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий за­гальний занепад економічного і куль­турного життя народу гальмував роз­виток лікувальної справи. Припиня­ються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськи­ми народами.

У XIII ст. у Львові, який не був оку­пований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.

У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку меди­цини.

YXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії в м. Замос-гі побли­зу Львова. При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія про­існувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливос­ті медичних факультетів Кракова і За-мостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особ­ливо українців і білорусів, була неве­ликою. Окремі з них, отримавши зван­ня ліценціатів медицини, продовжува­ли своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь док­тора медицини. Серед них Юрій Ко-термак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.

У 1445 p. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.

Першим вищим навчальним закла­дом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 p. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою/Києво-Печерської лаври.

У 1701 p. вона стала Київською ака­демією. Багато ії вихованців були відо­мими вченими, засновниками медици­ни, зокрема Нестор Максимович-Амбо-дик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та ліка­рень, відкриваються урядовий військо -. вий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.

У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної вла­ди. Широкі маси населення обслугову­вали не дипломовані лікарі, а лікуваль­ники-ремісники, відомі під назваю цирульників.

У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цируль­ників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяль­ності окреслювався так: Оное мастер-ство цирульников имеет стоять в том:

Бреить, кров жилную й зашкурную пус­кать, рани гоить рубание й стреляньїе, а особенно в вириваний зуба й в изле-чении французской й шолудной болез-ней, в поставке крастером й шлифова-нии бритов. Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкір­них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при­чини не входили. Називали їх партача­ми приватниками. Між цими група­ми постійно велася боротьба.

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен­ню була зосереджена в земських упра­вах, де керівна роль належала поміщи­кам-дворянам. В Україні земство спо­чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 p. — на правобережжі.

Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по­винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор­мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.

Земська хірургія сприяла проник­ненню хірургічної допомоги в широкі маси населення. У невеликих земських лікарнях формувалися видатні хірурги, які проводили складні операції.

У 1805 p. Східна Україна дочекалася свого власного університету, який від­крили в Харкові. До його складу вхо­див медичний факультет. У 1834 p. відкрито університет у Києві. Тут у 1844 p. організовано перші терапевтич­но-хірургічні клініки.

У складі професорів медичного фа­культету Харківського університету в першій половині XIX ст. було мало ви­датних фахівців. Більшість із них були посередніми викладачами, які обмежу­валися читанням лекцій за записками, зміст яких не змінювався багато років, дисципліни викладались лише теоретич­но. Ще у 1850—1855 pp. патологію, хірургію викладали латинською мовою, що утруднювало засвоєння цих дис­циплін студентами. Такі лекції вони мало відвідували. У лекційному журналі викладача патології і терапії професора Ї. Рейпольського є такий запис: Лек­ція відбулася, але слухачів не було.

У другій половині XIX ст. хірургічні клініки медичних університетів Харкова і Києва стають справжніми осередками хірургічної науки і практики в Україні. Викладання хірургії тут пов'язане з іме­нами таких відомих учених, як В. Гру­бе, В. Караваєв мал.4, Ю. Шима-новський, М. Волкович мал.5 та ін.

У 1865 p. відкрито університет в Одесі.

Через шість років після заснування у Київському університеті було відкри­то медичний факультет. Організовано терапевтичну і хірургічну клініки на 20 ліжок кожна, що відразу позитивно позначилося на діяльності новостворе-ного факультету. А найголовніше — провідні кафедри медичного факульте­ту очолили видатні вчені.

Протягом 48 років кафедру хірургії на медичному факультеті при Київ­ському університеті очолював учень М. Пирогова В. Караваєв.

У співдружності з В. Караваєвим пра­цював талановитий хірург і вчений Ю. Шимановський, який викладав хі­рургічну анатомію і оперативну хірургію.

Серед керівників хірургічних кафедр Київського університету слід назвати М. Волковича. Він був організатором і головою Київського хірургічного то­вариства.

Широко відомим став вихованець Харківського університету хірург-нова­тор Аполінарій Підріз. Він був піоне­ром хірургії серця. А. Підріза слід вва­жати одним із зачинателів поєднання асептики і антисептики.

На медичному факультеті Одеського університету працювали такі видатні вчені-хірурги, як К. Серапін, М. Ли-сенков, К. Сапєжко, А. Щоголів.

Після 1917 p. в Україні розгортається будівництво мережі лікувальних і про­філактичних закладів. Після закінчен­ня громадянської війни особливу увагу було звернено на організацію хірургіч­ного обслуговування шахтарів Донбасу, працівників у галузі важкої промисловості Дніпропетровщини, Кривого Рогу і насамперед — на організацію травма­тологічної допомоги. Щодо цього про­відна роль належить Харківському ортопедо-травматологічному інститу­тові. Він на тривалий час стає мето­дичним центром з організації травма­тологічної допомоги в Україні.

Значну роботу проведено в країні з організації невідкладної медичної допо­моги, зокрема при хірургічним захво­

Рюваннях. Уже в 30-х роках ця справа у великих містах і промислових центрах була на високому рівні. У повоєнні роки особливу увагу приділено органі­зації такої допомоги в районах. Тут створено хірургічні відділення на чолі з кваліфікованими хірургами. У разі складного щодо діагностики чи опера­тивного лікування захворювання ра­йонний хірург мав можливість через санітарну авіацію запросити консуль­танта з обласного центру чи відправити хворого у спеціалізований заклад.

У 1930 p. у Харкові, а в 1934 р. у Києві було організовано інститути переливання крові. У них розроблялися проблеми консервування крові, вивча­лися терміни життєздатності еритро­цитів, лейкоцитів, уперше встановле­но важливість визначення резистент­ності еритроцитів як біологічного кри­терію збереження консервованої крові.

У країні організовуються нові хірур­гічні школи, пов'язані з іменами таких видатних хірургів, як М. Волкович, О. Кримов мал.6, 0.0. Вишневсь-кий, Б. В. Петровський, І. Їщенко, М. Коломийченко та ін.

Українські хірурги поряд із хірурга­ми інших національностей брали актив­ну участь у героїчній боротьбі нашого народу з фашистською Німеччиною. Завдяки їхній самовідданій праці 72 % поранених вдалося повернути в ряди бійців. Організація медичної допомо­ги проводилася на фронтах за етапним принципом, уперше розробленим в період першої світової війни професо­ром військово-медичної академії у Ле­нінграді В. Оппелем.

У роки Великої Вітчизняної війни ви­датну роль у керівництві хірургічною ро­ботою відіграли головний хірург Радян­ської Армії М. Бурденко, Радянського флоту — Ю. Джанелідзе, фронтів і армій — М. Єланський, П. Купріянов, М. Ахутін, С. Банайтіс, І. М. Їщен­ко. Проте основний тягар праці винес­ли на своїх плечах тисячі рядових ме­диків, які під обстрілом ворога вико­нували складні хірургічні операції. Сотні тисяч поранених зобов'язані своїм життям саме цим мужнім людям.

Важливу роль у діяльності воєнно-санітарної служби, в організації ліку­вання та обслуговування поранених відіграли радянські жінки 40% фрон­тових лікарів, 43% фельдшерів, 40% санінструкторів та санітарів.

Було нагромаджено великий досвід у різних галузях воєнної медицини.

Після війни в Україні сформувало­ся багато наукових шкіл, які внесли значний вклад не лише у вітчизняну, але й у світову медицину. Все це сприяло розвитку хірургічної техні­ки, розширенню діапазону оператив­них втручань.

У1957р. видатним хірургом М. М. Амосовим було створено у Києві перше відділення серцевої хі­рургії, у 1983 p. — організовано НДІ серцево-судинної хірургії. Операції на серці почали виконувати в Киї­вському НДІ клінічної і експеримен­тальної хірургії, клініці торакальної хірургії Львівського медичного інсти­туту, Харківському НДІ загальної і невідкладної хірургії, хірургічній клі­ніці Донецького медінституту.

М. М. Амосов вніс великий вклад і у розвиток легеневої хірургії в Укра­їні, організувавши у 1952 p. в Києві спеціалізовані відділення, а в 1955 p. — першу в Україні кафедру тора­кальної хірургії. Науково-методичним центром трахеобронхіальної хірургії стала кафедра пульмонології Київсь­кого інституту вдосконалення лікарів.

У 50-х роках починається форму­вання анестезіологічної служби в Україні. При провідних хірургічних клініках організовуються анестезіо­логічні центри. У 1957 p. кафедру то­ракальної хірургії було перетворено на кафедру торакальної хірургії і ане­стезіології Київського інституту вдо­сконалення лікарів, яку очолив про­фесор A. I. Трещинський.

Удосконалились за останні десяти­річчя діагностика та хірургічні мето­ди лікування захворювань органів че­ревної порожнини.

Велику роль щодо цього відіграв Київський інститут експерименталь­ної і клінічної хірургії, очолюваний академіком 0.0. Шалімовим.

У 1965 p. було організовано ЦЯДР захворювання нирок і сечовивідних шляхів урології, який став науково-організаційним центром урологічної допомоги в республіці. Його очолює академік О. Ф. Возіанов, президент Академії медичних наук України.

Поліпшення нейрохірургічної до­помоги населенню стало можливим тільки зі створенням у Києві в 1950 p. Українського НДІ нейрохірургії на чолі з видатним нейрохірургом 0.1. Арутюновим, а пізніше — акаде­міком А. П. Ромодановим.

У останні десятиріччя набула роз­витку спеціалізована допомога при захворюваннях органів слуху та вер­хніх дихальних шляхів. Значний вклад у розвиток цієї галузі вніс професор 0.1. Коломійченко та його школа.

Важливу роль у розвитку онко­логічної допомоги відіграє у пово­єнні роки Український рентгеноло­гічний інститут у Харкові і Київсь­кий науково-дослідний інститут он­кології та радіології.

Велика заслуга в розвитку онко­логічної допомоги в Україні нале­жить академіку Р. Є. Кавецькому, який з 1960 p. і до кінця свого життя очолював створений ним Інститут експериментальної і клінічної

Проблем онкології AH УРСР. Сьогодні цей інститут носить його ім'я.

Після війни розвиток хірургічної оф­тальмологічної допомоги пов'язаний з ім'ям академіка В. П. Філатова — дирек­тора Українського НДЇ очних хвороб і тка­нинної терапії. В. Філатов був не лише видатним вченим, але й прекрасним клініцистом-хірургом і педагогом. Ним запропоновано метод пересадки шкіри за допомогою мігруючого шкірного клаптя на живильній ніжці, який широко ви­користовується в хірургічній практиці.

Гнійна хірургія знайшла розвиток у роботах відомого вченого В. Ф. Войно-Ясенецького. Поряд із хірургічною діяль­ністю, велику увагу він приділяв духов­ному наставництву. У 1921 p. ставши архієпископом Сімферопольським і Тав­рійським, він продовжує багато оперу­вати, консультує і навчає лікарів. Крім того, сумлінно виконує свої обов'язки як архієпископ. Його роботи внесли ба­гато нового в проблему гнійної хірургії.

За релігійні переконання вчений був переслідуваний радянською владою, неодноразово арештовувався, сидів у тюрмі, був у засланні. Помер архієпис­коп Лука у 1961 p. на 85-му році жит­тя. Похований в Сімферополі на міському кладовищі.

У повоєнний період було накресле­но плани щодо зміцнення охорони здо­ров'я населення, оздоровлення зовні­шнього середовища, запобігання за­хворюванням, збільшення тривалості життя людини, розширення мережі лікувальних закладів, поліпшення до­слідницької роботи з боротьби зі зло­якісними пухлинами, розвитку грудної, пластичної, відновної хірургії, випус­ку нових фармакологічних препаратів і медичної апаратури. У той час здава­лося, що є всі умови для здійснення цих планів. І лише сьогодні ми усві­домлюємо, як мало зроблено в цьому напрямку, скільки невикористаних можливостей і резервів є ще стосовно цих питань. Мало того, багато в чому ми не лише не досягли прогресу, а, навпаки, зробили значний крок назад. Тоталітарна адміністративна система, що склалася в СРСР, вичерпала себе і увійшла в суперечність із вимогами сус­пільства. Із середини 70-х років поча­лося зниження темпів економічного зро­стання, стали помітні явища стагнації. Це позначилося на всіх галузях народ­ного господарства, в тому числі й на системі охорони здоров'я, фінансуван­ня якої проводилося за залишковим принципом. Бюджетні видатки на охо­рону здоров'я неухильно зменшувалися. Так, у 1960 p. вони дорівнювали 6,6 % від загального бюджету, у 1985 p. — 4,6 %, а у 1990 p. — лише близько 3 %.

У останнє десятиріччя у колишньо­му Радянському Союзі сталася низка великих катастроф. Найтяжчою з них з далекосяжними, важко передбачувани­ми наслідками для населення стала ава­рія на Чорнобильській атомній елект­ростанції 1986, коли, за офіційними даними, у повітря потрапило понад 50 млн кюрі радіоактивних речовин. В Україні найбільшого радіоактивного забруднення зазнали райони Київської та Житомирської областей.

Все вищесказане призвело до того, що за чверть сторіччя в країні збільши­лася вдвічі кількість дітей з вадами роз­витку. Дитяча смертність у 2—2,5 разу перевищує показники розвинених країн. Частота захворювання на рак за період з 1930 по 1975 p. потроїлася, а до 1987 p. збільшилася ще у 1,5 разу. Тривалість життя зменшилася порівня­но з показниками 1985 p. і становить 69,6 року. Про екологічне становище в країні не доводиться й говорити. Є відставання з багатьох клінічних дис­циплін, у тому числі й хірургії. І пояс­нюється воно не тим, що у нас немає кваліфікованих фахівців. За хірургічною майстерністю українські хірурги не по­ступаються зарубіжним. Відсутність на­лежного устаткування, сучасної діагно­стичної і лікувальної апаратури, меди­каментозних засобів не дає можливості їм проявити себе. Не треба, однак, дра­матизувати ситуацію, яка склалася. Слід тверезо її оцінити, подивитися правді у вічі і докласти всіх зусиль, аби поступо­во виправити становище і піднести українську медицину, в тому числі й хі­рургію, до рівня світових стандартів.